Якими б не були власні проблеми, довкола є люди, які потребують допомоги і співчуття більше, ніж ми. Почніть помічати таких людей. Знайдіть спосіб допомогти їм. "Давайте і дадуть вам" – цей принцип працює.
Світлана та Євген Ісаєви – володарі національної премії "Гордість України" в двох номінаціях: "Сімейна історія" та "Народний герой", працівники маріупольського благодійного фонду "Пілігрим". В 2009 році Світлана Ісаєва була нагороджена орденом Княгині Ольги III ступеня.
Євген та Світлана Ісаєви вперше в житті стояли на величезній сцені і збентежено усміхалися багатотисячному натовпу. Поряд з батьками, старанно випрямивши спини, переглядалися їхні діти: Віталик, Микита, Петрик, Даша, Сашенька, Мишко, Юрко, Єва. Щойно Ісаєвим вручили національну премію "Гордість України". Нарешті, впоравшись із хвилюванням, Євген узяв у руки мікрофон. Його слова прозвучали просто і сильно: "Ми не герої. Ми робили те, що підказувало нам серце".
Глядачі – політики, бізнесмени, столичний бомонд – аплодували стоячи, багато хто не приховував сліз. І ніхто з публіки не знав, який важкий, навіть страшний шлях пройшли Ісаєви, поки не опинилися в числі героїв України.
Падіння в прірву
У дев'ятнадцять років Євген Ісаєв почувався справжнім хазяїном життя:- молодість і кураж штовхали на подвиги, а совість легко йшла на компроміс. Наркотики, пригоди, легке життя: Євген був упевнений, що так буде завжди. Червоне світло спалахнуло на його шляху без попередження, хлопець захворів на запалення легенів, а коли здавав аналізи, то почув від лікаря свій новий діагноз. Цього разу смертельний.
— ВІЛ, – буденно констатував лікар, і для Євгена у цю мить життя назавжди розділилося на "до" і "після".
— Та ти не переживай, – "підтримав" Євгена лікар. – З таким діагнозом можна ще років п'ять або навіть сім прожити.
Євген більше не чув, що говорить лікар. Мовчки повернувся до палати. Хотів було прилягти, але не зміг, там уже повним ходом йшло його виселення. Матрац і білизну палили у дворі санітари, а місцевий слюсар, одягнувши маску і захисний костюм, пиляв ліжко, на якому Женя лежав ще півгодини тому.
— Вас виписали, збирайте речі, – намагаючись не зустрічатися з Женею поглядом, мимохідь повідомила медична сестра.
В пригніченому стані і з температурою під сорок Женя вийшов з лікарні. Як виявилося, в нікуди... З цієї миті Євген поступово звикав до думки, що перетворився на людину-невидимку. Вчорашні знайомі тепер робили вигляд, що бачать його вперше, а друзі й зовсім обходили стороною. Євген зрозумів, що чекати на підтримку йому нема від кого, і з подвійним завзяттям повернувся до знайомої розради – наркотиків.
— Жив за власним графіком, у власному світі: я і наркотик, наркотик і я, – згадує Євген той невеселий період. – Уранці, в обід і увечері – як годиться. Наркотик на сніданок, обід і вечерю.
А час минав. Десять років Євген жив у наркотичному дурмані, зухвало посміюючись над прогнозами лікарів, сім років, кажете? А ось вам! Тоді, в цьому змаганні він обдурив життя аж на цілих три роки! А чи не все одно було, скільки йому жити? Він живий мрець, він на дні…
Проте, як це часто буває, втративши щось важливе ми намагаємося бодай потай, крадькома, якщо не повернути втрачене, то хоча б побачити його, "приміряти" знову до себе. І Євген, опинившись на самому дні життя, все частіше замислювався про небо. Він таки прийшов в реабілітаційний центр, але тоді здавалося, що усі його шанси дорівнюють нулю.
Обнуління рахунку
— Про таких зазвичай говорять – доходяга, – згадує Геннадій Мохненко, директор реабілітаційного центру. – В нього була пробита голова, вода в легенях, плюс ВІЛ. В кінці цієї історії десь на горизонті вже майоріла велика безжалісна крапка.
Але Євген несподівано для всіх проявив незбагненну волю до життя. Несамовито, немов чіпляючись за свій останній шанс, хлопець почав молитися Богу. І така рішучість і віра дали плоди. Першим кроком на шляху до нового життя стало позбавлення від наркозалежності. Другим Божим дарунком було знайомство зі Світланою. Він уже навіть мріяти не смів, що знайдеться жінка, яка полюбить його, погодиться створити з ним сім'ю і народить від нього дітей. Світлана не просто погодилася, вона зважилася на серйозні зміни у своєму житті заради Жені. Коли керівництво Світлани дізналося, що вона вийшла заміж за ВІЛ–інфікованого, її ввічливо попросили піти за власним бажанням.
Та це було лише перше випробування на довгому шляху становлення. Ще одним потрясінням стала для Ісаєвих втрата дитини. Завагітнівши двійнятами, Світлана повернулася з пологового будинку, тримаючи на руках лише один згорток: другий хлопчик помер відразу після народження. А Світлана, намагаючись упоратися з материнським болем втрати, ще довго не могла забути пережите в пологовому залі приниження. До неї, як до дружини ВІЛ–інфікованого, ставилися як до "другосортної". Для медпрацівників не стало аргументом навіть те, що її власні аналізи в нормі.
Напевно, на цьому імпульсі, ковтаючи сльози образи і не маючи змоги протистояти несправедливості, Світлана і прийняла вольове рішення – всиновити маля з дитячого будинку.
— Звичайно, я був здивований, – згадує Євген. – Навіть не тим, що дружина хоче усиновити дитину, а тим, що вона хоче усиновити незвичайну дитину. Вона вирішила усиновити малюка з таким самим діагнозом, як у мене. Я погодився.
Хоч не пишно, та затишно
Так у сім'ї Ісаєвих з'явився Микитка, хлопчик з позитивним ВІЛ–статусом. Світлана і зараз з теплотою згадує той день, коли вони забирали сина з дитячого будинку.
— Відчуття були точнісінько такі, ніби ти виходиш з пологового будинку, – усміхається жінка.
Те, що дитина з'явилася в їхній сім'ї з уже сформованим характером, Ісаєви сприйняли з розумінням. Подружжя може розказати безліч кумедних історій, які трапилися, поки вони і хлопчик призвичаювалися одне до одного. Так, одного разу вони відкрили варення і забули його на ніч на столі. А вночі раптом чують, ніби хтось ложкою по склу стукає. Встали тихенько, дивляться, а на підлозі сліди з варення від столу до Микитиного ліжка тягнуться. Виявляється, Микита потай варення дегустував.
— Поступово синочок звикав до домашнього затишку, —– тепло посміхається Євген. – Вони ж у дитячому будинку нічого, окрім їдальні з казенною кашею, і не бачили.
А зовсім скоро компанію Микиті склав Петрик. Хлопча до останнього боялося, що його не заберуть, стільки всього довелося йому пережити за його, зовсім ще коротке, життя.
— Пам'ятаю, коли Петрику було майже десять років, ми поїхали на море, – згадує Євген. – Він уперше в житті побачив воду і так міцно вчепився мені нігтями в спину, що я думав без шкіри залишуся.
Зводити на ноги трьох діток було нелегко, але подружжя не скаржилося, боячись сполохати своє батьківське щастя. Правда, для себе вирішили поки що зупинитися на трьох. Однак коли їм зателефонував головлікар дитячого будинку для ВІЛ–інфікованих дітей і повідомив, що в Маріупольському дитячому будинку "Сонечко" знаходяться двоє дівчаток з цим діагнозом, Ісаєви, не вагаючись, помандрували туди. Збиралися тільки подивитися, але в результаті в їхньому домі з'явилася Даша. Спочатку Світлані доводилося вчити дівчинку всьому, вона навіть не вміла заварювати чай.
— Хочеться, щоб вони всього навчилися. Хочеться, щоб вони всім серцем любили і дякували Богові за те, що їм одного разу подарував Господь, – говорить Світлана, пораючись по господарству. І тепер Даша її перша помічниця в хатніх справах. Щодня вона по-дитячому дякує Богові за те, що три роки тому Він подарував їй тата з мамою.
Смуга біла, смуга чорна
Коли дружина знову завагітніла, Євген аж світився від щастя. Його радість стала вдвічі більшою, коли стало відомо, що в родині з’являться два хлопчики. І знову трапилося горе: передчасні пологи не залишили близнюкам шансів на життя.
Світлана тужила за втраченими малюками. Євген теж не знаходив собі місця. І тільки віра в Бога підтримувала в них сили, щоб жити далі, заради дітей. А потім Світлані наснився сон, у якому Господь просив її усиновити двох дітей. Двох. Їх таки мало бути шестеро.
Світлана і Євген не стали тягнути з поповненням, звично попрямували до дитячого будинку і взяли до себе Сашу, талановиту дівчинку, якій лікарі діагностували останню стадію ВІЛ і туберкульоз. Слідом за Сашенькою в сім'ї Ісаєвих з'явився Мишко. Тоді хлопчику були лише три роки. Світлана ласкаво називає хлопчика своїм "сонечком" і щиро пишається його першими успіхами. Мишко вже уміє читати двома мовами, і навіть отримав від бабусі ласкаве прізвисько Ломоносик.
— Ломоносовим буде! – пояснила вона одного разу батькам, спостерігаючи за успіхами хлопчика.
Вовченя
Коли Юрко уперше познайомився зі своїми батьками, то ще довго не міг повірити, що його більше ніколи не битимуть.
— Рідний батько його сильно бив, – зітхає Євген. – І в якийсь момент він просто втік з дому. Коли ми забрали його до себе додому, я радів, що, можливо, цим вчинком зможу змінити долю хлопчика на краще.
— Коли батько мене бив, я подумки просив у Бога, щоб він дав мені інших тата і маму, – зізнається Юрко.
І радісно усміхається: його молитви Господь почув. Тепер його ніхто не б'є, навпаки, всі люблять.
Єва: подарунок від Бога
Те, що вони все роблять правильно, подружжя зрозуміло, коли дізналося про свою третю вагітність. Коли через дев'ять місяців у них народилася дівчинка Єва, Світлана і Євген не могли нарадуватися.
— Це був для нас справжній подарунок від Бога. Я взагалі не боялася, що дитина може народитися інфікованою, – ніжно усміхається Світлана, обережно гладячи сплячу Єву.
Подружжя ні словом, ні справою не ділить своїх дітей на рідних і прийомних, хоча й секрету з цього не робить: уся дітвора від старшого Віталика до молодшої Єви для батьків най-найулюбленіша і найрідніша.
— Нас лякали, що ВІЛ-інфіковані діти – це величезна проблема, – згадує Євген, з любов'ю дивлячись на дітей, що стрибають на батуті. – Але я вам так скажу: різниці ніякої немає. З діагнозом вони чи ні. Вони всі однакові. А для нас це справжнє щастя і благословення Боже – бути корисними і значимими для своїх дітей.
Дивлячись сьогодні на цю щасливу сім'ю, мало хто може повірити, що якихось десять років тому у Євгена на руках був лише квиток в один кінець. І нехай сьогодні сім'ї Ісаєвих як і раніше доводиться долати безліч перешкод, подружжя впевнене: повністю віддаючи своє серце Богові, можна цілком розраховувати на Його допомогу і благословення. Ісаєви щоранку просять у Бога здоров'я для кожного зі своїх дітей і вірять, що все у них неодмінно буде добре. Їх щоденний подвиг – це нескінченна віра у Божий промисел, не зважаючи на обставини та прогнози. Навіть лікарі не можуть пояснити дива, яке творять у своїй великій затишній родині Ісаєви. А диво просте! "Змиріться під міцну руку Божу, і вознесе вас свого часу!" говориться у відомій біблійській мудрості. Життєвий шлях Євгена і Світлани Ісаєвих -– яскраве тому підтвердження.
ДБАЙТЕ ПРО ІНШИХ, як Євген та Світлана Ісаєви
Якими б не були власні проблеми, довкола є люди, які потребують допомоги і співчуття більше, ніж ми. Почніть помічати таких людей. Знайдіть спосіб допомогти їм. "Давайте і дадуть вам" – цей принцип працює.
