Той, хто не може пробачити, живе минулим. Образи, немов кайдани, стримують наш рух вперед. Але пробачити – не означає забути, перестати відчувати біль або відновити стосунки. Пробачити – означає більше не бажати зла кривдникам.
Заміж Надія Осипяк вийшла досить рано, та й то лише тому, що дуже хотіла скоріше покинути батьківську оселю. Страх і постійні приниження в сім'ї змусили дівчину діяти не зволікаючи. І причиною тому був вітчим.
Про рідного батька в пам'яті Наді збереглися тільки світлі моменти: перша лялька, подарована ним, веселі прогулянки осінніми погожими днями. Навіть ім'я дівчинці дісталося завдяки батькові.
— Усі хотіли назвати мене Танею, а тато сказав, що ніяких Тань, це моя Надія, – з ностальгією в голосі згадує жінка родинні перекази.
Синя Борода
Тому розлучення батьків стало для дівчинки справжньою трагедією. Ще більшою трагедією стала раптова смерть батька. Проте насправді життя перетворилося на кошмар, коли мама Наді вдруге вийшла заміж.
Надя не любить згадувати своє дитинство. Вітчим був занадто суворим до дівчинки і через щонайменшу провину міг довго читати нотації, принижуючи гідність дитини. Надійці заборонялося дружити з однолітками і, тим паче, приводити їх додому. Вона жила ізольовано від зовнішнього світу, отримуючи інформацію про життя лише з книг і зрідка з телевізора. А коли мати дівчинки йшла на роботу, починалося найстрашніше.
— Вітчим примушував мене роздягатися. Він постійно мені говорив про те, що це нормально, усі батьки так роблять, – з відразою згадує Надія події з дитинства.
– У нас позаду будинку є озеро. Батько нібито на риболовлю мене брав, а там просив купатися голою. Шукав моменти, коли мами немає удома, коли бабуся кудись пішла.
Тоді їй було всього сім років. Вона розуміла, що відбувається щось жахливе, але шукати захисту було ні в кого: хитрий вітчим робив все, щоб ніхто не здогадався про його збочення. До дванадцяти років Надя навіть не підозрювала, що відбувається не просто щось ненормальне, а відбувається злочин.
Одного разу, випадково подивившись по телевізору програму про педофілів, Надя все збагнула.
— Якраз тоді він мені почав давати порно-журнали, і я усвідомила, що це взагалі ненормально, – зі сльозами згадує Надя.
Тоді дівчинка спробувала поговорити з мамою, натякнула, що вітчим цілує її в губи і поводиться дивно, але жінка різко припинила розмову, запевнивши доньку, що все нормально. Мовляв, так і повинно бути. Адже вітчим її любить.
— Стало ясно, що мама не хоче цього визнавати, – зітхає Надя. – І дуже довго я не могла зрозуміти, як вона так може?! Ніколи б я не поставила чоловіка вище за своїх дітей. Я б не дозволила нікому знущатися з моєї дитини!
Більше шукати захисту не було в кого. Була надія на бабусю, матір вітчима, але та одного разу випадково заставши його наодинці з падчеркою, так злякалася гніву сина, що вирішила тримати язика за зубами. У такі хвилини Надя відчайдушно оплакувала рідного батька, був би він живий, все було б не так!
Прагнучи позбутися домашнього пекла, Надя все частіше думала про суїцид. Але від фатального кроку дівчинку утримували думки про маму. Матері й так доводилося несолодко, коли Надя відмовлялася виконувати волю вітчима, той зривав свій гнів на її матері, доводячи жінку до нервового зриву.
— Я вирішила, що коли виросту, піду з дому, тому мені потрібно було набратися терпіння і дочекатися цього моменту, – розповідає Надя.
Єдиною розрадою для дівчинки стало навчання: Надя вчилася на одні п'ятірки, розуміючи, що лише так вона матиме шанс вирватися з полону.
— Я можу сказати напевно, що золоту медаль я отримала для мами, не для себе. Увесь час хотілося бути краще, тому що я не вважала себе хорошою, – Надя з болем згадує ті давні переживання. – Було усередині відчуття цього бруду. Що ось об тебе витирають ноги, тебе використовують. Від постійної психологічної напруги ці відчуття перелилися в реакцію самознищення: "раз я така, то такою і буду!" Років з 14 почала палити. Мене навіть вчителька за вухо з туалету вивела і говорить: "Надя, ну ти ж відмінниця, навіщо тобі ця цигарка?"
І щойно дівчинці виповнилося 16 років, вона одразу ж покинула стіни своєї домашньої в’язниці. Надю прихистила знайома, вона ж допомогла своїй протеже влаштуватися на роботу. Вітчим не знаходив собі місця, втративши покірну іграшку. Чоловік всіляко намагався повернути падчерку додому, але вона його більше не боялася, лише затамувала в душі образу і ненависть.
Своє життя
Зі своїм майбутнім чоловіком Надя познайомилася завдяки матері. Сьогодні вона зі сміхом згадує свою першу реакцію.
— Як жениха хоч звати? Мама говорить, Вася. А у мене з дитинства розуміння: Вася – це не ім'я, це діагноз. Боже, я як почала сміятися. – Веди свого Васю, зараз будемо знайомитися…
Попри те, що ім'я хлопця здалося Наді дуже смішним, сам він справляв враження людини спокійної і розсудливої. Дівчина погодилася зустрітися з Василем вдруге. І втретє, і вдесяте... Не бажаючи будувати стосунки на брехні, Надя відразу розповіла Василю про ті жахи, в яких жила. У своїх відвертих розповідях Надя себе не жаліла.
— Я хотіла, щоб він розумів, що він бере – він бере бруд, – зізнається Надія. – Всередині я ніяк не могла позбавитися цього бруду. Здавалося, він у мені вже на все життя і ніщо не зможе мене очистити…
В глибині душі вона боялася, що її історія відштовхне від неї Василя. Але реакція хлопця була несподіваною і сміливою. Він став з більшою ніжністю і турботою ставитися до Наді, немов хотів стерти з її пам'яті жахи дитинства.
— Мене така реакція завоювала. Я зрозуміла, що можу йому довіряти, – плаче Надя. – Не можу сказати, що я його полюбила відразу. Спочатку я більше бачила в ньому батьківську турботу, якої мені все життя так бракувало. Любов прийшла потім.
Молоді люди одружилися через півроку після знайомства. Незабаром стали батьками: у Наді й Васі народилися дві доньки. Для сторонніх їхня сім'я здавалася зразком благополуччя, але в душі Надії, як і раніше, жив страх і дитячі образи.
Обличчям до Бога
Одного разу в їхній сім'ї зайшла розмова про Бога, і Надя заслухалась. Її зворушили слова сестри про те, що Господь може зцілити будь-яке поранене серце. Це було саме те, чого вона так прагнула, адже минали роки, а її душевні рани як і раніше кровоточили, хоча Надя щосили намагалася забути все, що накоїв вітчим. Не зволікаючи, Надія разом з чоловіком вирушили до церкви.
Коли я вперше в житті помолилася, то виникло відчуття, що поряд зі мною знову стоїть мій рідний, милий, добрий втрачений тато – і я розплакалася. Було байдуже, чи дивиться хтось на мене, було все одно, хто що подумає – сльози котилися по моєму обличчю і я відчувала, як з кожною сльозиною витікає з мене той бруд, який я роками носила в собі, а душа натомість наповнюється теплом і любов’ю.
Я відчула, що мене торкнувся Бог і не могла повірити, що Бог мене любить. Любить ось таку, як є, навіть попри те, що сталося, – крізь сльози, але з посмішкою описує свої відчуття Надя. – Зараз я розумію, що в мені живе Бог, а там, де світло, там немає бруду, пітьми, і це почуття – моя найбільша втіха.
Зрозуміти і пробачити
Отримавши свободу від минулого, від страху і ненависті, Надя з часом зуміла пробачити і рідну матір. Раніше, скільки вона не намагалася зрозуміти її поведінки, нічого не виходило. Пригадувалися всі кривди і приниження, а з ними приходили злість і образа. Тепер, маючи в душі Бога, Надя першою попросила у рідної людини пробачення, хоча раніше вважала, що це мати повинна вибачитися перед нею за зламане дитинство.
— Послух Божій волі допоміг мені зробити перший крок, – говорить Надія. – І коли мама одного разу прийшла в гості, я завела з нею відверту розмову.
Мама зізналася Наді, що весь цей час біля вітчима її тримав страх осудження.
— Коли вона розлучилася з татом, усі родичі й сусіди почали її звинувачувати в тому, що тато після цього захворів, – пояснює Надя. – І мама відчула себе винною.
Коли жінка все ж спробувала піти від другого чоловіка, той почав погрожувати, що піде з життя і вона злякалася. Злякалася, що знову виявиться винною в загибелі людини, відчує осуд і зневагу від оточуючих.
Завдяки Богові Надя знайшла в собі сили відновити стосунки з мамою, забувши про всі образи. Неймовірно, але вона також знайшла в собі сили пробачити і свого кривдника — вітчима. Більше того, разом з чоловіком Надя піклувалася про нього, коли той залишився один у старості.
— Ми говорили з ним і про Бога, але він не хотів нічого слухати, – згадує Надія. – Він лише сказав якось, що боїться померти наодинці.
Не знайшовши у своїй душі місця для Бога, чоловік так і не вибачився перед падчеркою за страждання, яких їй завдав. А найприкріше, що страхи його справдилися: вітчим помер один, у мить, коли поруч нікого не було.
Сьогодні Надія не тримає на нього зла: пізнавши Живого Бога, вона змогла пробачити і відпустити увесь біль минулих років. І для цього їй не знадобилися ані магічні обряди, ані психологи з антидепресантами. Похід до церкви і проста щира розмова з Богом змогли повернути Надії душевний спокій, втрачену радість і щастя.
ПРОБАЧТЕ КРИВДНИКІВ, як Надія Осипяк.
Той, хто не може пробачити, живе минулим. Образи, немов кайдани, стримують наш рух вперед. Але пробачити – не означає забути, перестати відчувати біль або відновити стосунки. Пробачити – означає більше не бажати зла кривдникам. Примиріться з кривдниками. Зустріньтеся з ними та розкажіть їм про своє рішення. Якщо така зустріч неможлива або занадто болісна для вас, напишіть листа, в якому опишіть всі свої почуття. Це потрібно не стільки кривднику, скільки особисто вам.
